Головний лялькар області вміє… ремонтувати паровози

Директор обласного театру ляльок Михайло Байдюк останні сім років керує наймасштабнішим театральним проектом нашої області – Міжнародним фестивалем ляльок у  Вінниці. І збирає найкращі прем’єри українських і зарубіжних лялькарів. А ще Михайло Дмитрович  пишається гастролями, завдяки яким інші країни тепер знають, що вінницький театр – дійсно один із кращих. Румунія, Болгарія, Білорусь, Грузія та багато інших країн уже встигли познайомитися з подільським мистецтвом...    
- А про що вам мріялося у дитинстві?
- Таке дитинство було повоєнне, „голе-босе”, що перш за все треба було мріяти школу закінчити і отримати освіту. Батько загинув у війні, мама з двома дітьми залишилася... З гайсинського району дідусь забрав нас у Жмеринку. Після школи вступав до залізничного інституту, але одного балу не вистачило. Пішов в училище вчитися на помічника машиніста паровозів. Працював у депо „Київ-Пас”. А у 1966-му, після навчання у київському військовому училищі служив у Хабаровську. Далі були 12 років служби – Саратов,  Хмельницький, і врешті Вінниця. Тут працював у штабі 43-ї ракетної армії заввідділом культури. Загалом прослужив офіцером у армії 27 років. Далі – робота у муздрамтеатрі, управлінні культури. А з 1993 року - на посаді директора вінницького академічного обласного театру ляльок.
- А з військового життя що найбільше запам’яталося?
- Повага людей, нагороди і військовий кітель нагадують мені про службу. Кітель, до речі, інколи одягаю до 9 травня чи в День захисника вітчизни... Пам’ятаю, не встиг ще з аеродрому додому приїхати, тут уже по-телефону повідомляють, що за мною вийшла машина – треба американців супроводжувати! 28-29 діб на місяць – відрядження... Але цікаво було: 14 підлеглих Будинків офіцерів, 148 клубів солдатських, бібліотеки, робота з сім’ями, народний контроль – роботи вистачало. – І на «гражданці» теж повернулися до творчої сфери…
- Творчістю більше режисери займаються. А я – адміністративну роботу виконую. 
- На що витратили свої перші зароблені гроші?
- Заробив їх, працюючи в депо „Київ Пас”. Хоч був дуже маленький зростом,  мене поставили бригадиром слюсарів по ремонту паровозів. Підлеглими були досить дорослі  дядьки і дідусі. Тож довелося з першої зарплати піти з ними випити по сто грам. 
- Що вам найбільше подобається у роботі?
- Робота з людьми. Хоч важка, але жвава. Пригадую, тільки прийшов сюди працювати, до ремонту стояли лише три автобуси „Кубань”, а поруч було нічне кафе, до якого сходилися вуличні п’яниці... Все, слава Богу, змінилося. Правда, й досі наш, один з найкращих театрів України, не має свого приміщення – ми його орендуємо. Мале приміщення не дозволяє працювати на повну силу.
- А відпочиваєте як?
- Дуже люблю порибалити. На дачу їжджу, город там невеликий: усього чотири сотки. Хатинка коло лісу і річки – дуже зручно. А під час відпустки на море не дуже хочеться їхати. Тому виїжджаємо в Гранітне або ж під Ладижин з палаткою, де днів 10 відпочиваємо. Рибалимо, гриби збираємо.
- Готувати любите?
- На жаль, крім яєчні більше нічого не вмію.
- Якому одягу віддаєте перевагу?
- В першу чергу діловому. І сам вибираю його, і жінка  допомагає. На бренди уваги не звертаю: головне, „щоб костюмчик сидів”.
- Шкідливі звички маєте?
- Так, палю. Намагаюся боротися із цим: якщо раніше курив по дві пачки вдень, то тепер однієї вистачає на два дні.
- Найприємніший подарунок у вашому житті?
- Це те, що оцінили мій труд і в 1993 році присвоїли звання заслуженого працівника культури України. Тоді президент Леонід Кучма телеграмою привітав! Це стало великим стимулом для подальшої роботи.
- Ваше найбільше досягнення?
- Окрім заслуг по роботі, звичайно ж, дуже пишаюся своїми синами. Головне, що вони виросли хорошими людьми!
- Що, на вашу думку, людині треба для щастя?
- Перш, за все здоров’я. І звичайно ж справжні друзі поруч. А також – щоб колектив тебе розумів.
- Що можете собі дозволити тепер, чого б не дозволили років 10 тому?
- Важко однозначно сказати, адже майже завжди робив саме те, що задумав.  Найболючіше – коли щось не виходить.
- Підтримуєте зв’язки з друзями дитинства?
- В мене є друг в Жмеринці, Андрій Іванович Гніца, з яким товаришуємо близько 60 років. Разом ходили до школи, в училищі навчалися. Й досі збираємося разом на свята. Називаємо один одного братами... З армійськими друзями теж зустрічаємося.
- Якими головними якостями має володіти справжня людина?
- Чесність, правдивість. А ще – не робити людям зла.

Досьє:
Байдюк Михайло Дмитрович – директор Вінницького академічного обласного театру ляльок, голова художньої ради театру, заслужений працівник культури України
Улюблені книги: класика
Фільми: бойовики набридли, віддає перевагу фільмам про війну
Улюблена страва: вареники з капустою
Улюблений ресторан: „Андіжан”, „Пікова дама”
Традиційні сімейні свята: дні народження, 8 березня, 9 травня.
Улюблена тварина: кіт, собака.