усі новини номера

З голоду помирав під Вінницею афганець…

12.02.2010

Розмови про забутих героїв раніше сприймала дещо скептично. Але описані нижче події думку змінили. У селі Іванівка, що поруч Вінниці, помирав з голоду у холодній напівзруйнованій хаті «афганець» Олексій Ларін.

І якби не випадок, якби поруч не трапився чоловік, який також пройшов пекло Афганістану, і який  без оглядки кинувся рятувати незнайомого товариша…

„Це не бомж, це наш „афганець”...

- Це було перед Святвечором, я саме доньку зі школи забрав. Якийсь чоловік попросив підвезти його в Іванівку, це за Лукою Мелешківською, - розповідає Петро Мельничук. – Їдемо селом, бачу - йде дорогою дід - у камуфляжних штанах, в порваній куртці... Кажу, бомж якийсь. „Ні, це не бомж, це наш афганець”...
У мене клубок став у горлі. Відвіз  пасажира і за цим „афганцем”. Догнав його біля магазинчику. Вийшов з машини,  кричу „Бача!” (друг – афганською). Той повернувся і... починає плакати. Питаю: у тебе хліб є? Сигарети?...
„Дідом” виявився 43-річний Олексій Ларін, колишній „афганець”. А Петро, повернувшись додому, ніч не спав. Зранку розповів про зустріч другу Олександру Кайтанову, також „афганцю”. У відповідь почув:
- Тобі колись у Брянську, коли потрапив у біду, також „афганці” допомогли. Треба його витягувати з халепи.
Почали обдзвонювати своїх. І вже втрьох, разом з Григорієм Цирканюком, купили продуктів і поїхали  в Іванівку, одразу у сільраду. Там, як з”ясувалось, ніхто і гадки не мав, що Ларін воював в Афганістані.
- Знаємо, що є такий Олексій, але що афганець – не знаємо!
Вже разом з головою поїхали додому до Олексія.
- Заходимо, а він спить, - продовжує Мельничук. – Ні світла, ні газу, нічого... Обвалені стіни, земляна підлога... Найцінніше, що було в хаті – малесенький шматок  сала на столі... Я - за ковдру, якою вкритий Олексій, а вона - мокра…
Друзі відвезли Олексія до бані на Першотравневу. З дому захопили одяг та взуття. Як побачили його там –  моторошно стало. Олексій весь спух – наче надуті руки та живіт не видно було під одягом! Вирішили, що повертати його в ту холодну халупу  не можна. Тож попросили сусідів прихистити на декілька днів, поки не вирішать, що робити далі.

Сам-один

Що ж трапилось з „афганцем”, яких взагалі-то прийнято шанувати?
Пияком Олексій не був, за професією екскаваторник високого розряду. І дружина була, і двійко дітей, які тягнуться до татка. Чому все пішло шкереберть?!!!
Сам Ларін з Донецької області, а одружився на жіночці з Козятинського району. До Вінниці приїхав у пошуках роботи. В оголошенні прочитав, що потрібна людина, яка відновить бульдозер. Обіцяли 2 000 гривень і проживання. Справді, дали кімнату. А коли отримав гроші, з дружиною вирішили купити хату в Іванівці. Оформляти документи поїхала дружина. І з кінцями… Олексій знайшов лише записку на столі „Я поїхала до мами”. З собою вона забрала решту грошей і всі документи. Так в  „афганця” залишилась лише трудова книжка, в якій 19 років безперервного стажу. А він залишився сам, без друзів, документів, без грошей, а йти нікуди...
Якийсь час Олексій фактично працював за їжу, кому паркан підлатає, кому дров привезе. Якщо щось заробляв – відсилав дітям. Доньці Оленці – 12 років, сину Вані – 16. 
- Знаєте, він сказав, що вже хотів повішатись, - розповідає Петро Мельничук. –  Каже, мені незручно було просити, казати, що я афганець, щоб не подумали, що я чогось від когось хочу. Але Сашко Кайтанов йому сказав: це твій шанс, щоб ти не пропав…



«Він - чужий, не наш»

Вирішили покласти Олексія в лікарню. Петро Мельничук знову почав обдзвонювати знайомих, - в першу чергу своїх, „афганців”. Показує записані у блокноті прізвища і внесок кожного у рятування Олексія. Без роздумів дав гроші Дмитро Бобков, колишній афганець, нині директор фірми. Валерій Сторчак, Людимила Новаторська, Марія Калієвська... Підтримали дружини, допомагали і сусіди. Втім, дух взаємовиручки, який рятував життя в Афганістані, як з”ясувалось, у декого  з часом минає. І що впевненіше себе почувають  – то пам”ять стає коротшою.
- Він - не наш, з Донецька, допомогти не можу і взагалі  я в Карпатах на лижах катаюсь, - почув Петро від одного афганця-бізнесмена, якого і в депутати вибрали, аби відстоював інтереси афганців. Інший додав – ще не відомо для кого Мельничук ті гроші збирає...
Покласти Олексія в лікарню теж було не просто. У госпіталі  відмовили через відсутність посвідчення афганця. На виручку прийшов заступник головлікаря Вінницької районної лікарні Євген Ковчук.
Зараз Олексія Ларіна лікують, бо за час поневірянь і голоду заробив цілий букет хвороб. Петро Мельничук, Олександр Кайтанов та Григорій Цирканюк б”ються над поновленням документів. Знайшли і колишнього друга Олексія у Донецькій області, той виявився головою районної спілки афганців. Щоправда, йому також довелось освіжити пам”ять. Бо перша відповідь була така: „Нам взагалі-то ніколи – ми готуємось до 15 лютого”...
Але якщо відновити воєнний квиток майже вдалося, то щоб отримати паспорт – потрібна прописка. І один з нових друзів вирішив, що для такої справи зареєструє Ларіна у себе. Хоч сім”я і так тісниться у маленькій квартирі – але ж не покидати товариша...
Їх дружини жартують, що цій трійці треба  видати значки „Червоного Хреста”. Але за таке спасіння ні грамот, ні тим паче медалей не дають. От тільки на серці в Петра – тяжко, а сором за „друзів” гризе душу.
- Коли були в Афганістані, ніхто не питав: хто і звідки. Спини один одному прикривали!
Інтернаціональний борг в Афганістані Олексій Ларін віддав у 1985-1987 роках. Учебка у Ташкенті, 906 навчальний комбінат, 4 рота „Г”. Була така база під Кабулом - Теплий стан. Номер військової пошти 36663. Ці назви і цифри Олексій досі відчеканює не думаючи. А от за все інше йому говорити важко.
Петро Мельничук служив у  Кабулі та Кандагарі (1987-89 рр.), Олександр Кайтанов в Афганістан призивався двічі: Кандагар 1982-83 рр., Джалалабад (1986-87 рр).
15 лютого 1989 року радянські війська повністю залишили територію Афганістану. І скільки б не писали і не говорили сучасники, правду про цю війну знають тільки ті, хто був там.
- Що б не казали, політика була допомогти в боротьбі з тероризмом, - каже Олександр Кайтанов. – Нещодавно до мене на базарі підійшов один афганець, він тут навчався і залишився у Вінниці. Знаєте, що сказав? Ви, шураві, вели війну чесно, як чоловіки. Не те що американці…
Відзначати цей день будуть і у Вінниці. Традиційно покладуть квіти,  будуть красиві слова про шану, пам”ять і повагу. От тільки рятували „афганця” Ларіна такі ж рядові „афганці”, а не ті, хто відкриває урочистості і виголошує  на них промови.

Ірина ЖУК

Коментарі відвідувачів