ЧОМУ ПОТРІБНІ НЕПРОХІДНІ КАНДИДАТИ?

Поки ще жоден з кандидатів у президенти не просив виборців „не розпорошувати голоси” і зробити „правильний” вибір. Але обов’язково попросить, це вже традиція. Бо, по-перше, „правильний” вибір – це за нього, любого. По-друге, не нагадати народу про так званих технічних і непрохідних кандидатів – це дати шанс конкуренту отримати додатковий голос. А так претендент на президентську папаху наче і підкреслює, що він єдиний – справжній, заодно і сіє сумніви у душі народу відносно суперників. В той же час вже котрий рік вся політична передвиборча агітація в Україні щедро здобрюється соусом необхідності зміни так званої політичної еліти. Мовляв, як ці керували – ви вже бачили. Тепер мають порулити інші. Але інші… це знову ж вони, любі. Але питання: як до влади зможуть прийти нові люди, якщо виборці, вірячи лідерам партій, таки зроблять „правильний” вибір?
Соціологи кажуть, що вибір українців, і вінничани не виняток, надзвичайно прагматичний. Ми не бажаємо віддавати свій голос за людину малознайому і „непрохідну”, навіть якщо вона нам подобається. А що як не пройде? Це ж що я голосував за переможеного? Ні, ми всі хочемо бути у таборі переможців!
Водночас європейці не бояться голосувати за так званих „непрохідних” кандидатів. Як приклад, можна взяти вибори глави держави у Франції у 2007 році. Як в Україні тоді соцопитування стверджували про величезну перевагу Ющенка і Януковича над іншими кандидатами, так і у Франції ті ж соцопитування передрікали лідерство двох – Ніколя Саркозі і Сеголен Руаяль. Але французи набагато активніше голосували за явно непрохідних кандидатів – представники комуністів, зелених та інших „дрібних” партій (шість лівих і дві правих) отримали не набагато менше голосів, ніж ці самі партії набрали невдовзі на парламентських виборах. Зрештою – більше 1% набрали 11 французьких кандидатів із 12, тоді як в Україні – тільки п’ятеро із 22 кандидатів. І не потрібно думати, що на особливості українського вибору вплинуло розпорошення голосів. У сумі усі непрохідні кандидати (15) набрали менше 0,8%.
Аналогічна ситуація у Португалії. У цій країні лідери парламентських партій, які йдуть на президентські вибори, зазвичай набирають майже стільки ж, або і трохи більше, як і на парламентських виборах. Так, у 2006 році комуніст Жеронімо де Соуза набрав 8,6%, навіть на 1% більше, ніж набрала його партія за рік до цього на виборах в Асамблею Республіки.
В Україні все по-іншому… Навіть лідери парламентських партій як кандидати в президенти можуть набрати набагато менше голосів, ніж їхня партія на виборах до Ради. Що вже казати про „дрібні” політичні організації чи самовисуванців, якщо вони, звісно, не відмежувались від партій на час виборів.
Однак ті ж вибори Президента України 2004 року дали дзвіночок того, що українці таки хочуть бачити біля керма держави нових людей. Інша справа, що у другий тур вивели потрібних кандидатів.
Але ж… у першому турі тільки на Вінниччині 20,18% виборців проголосували за інших кандидатів (відповідно до даних ЦВК). Попри те, що в Україні загальна кількість тих, хто в першому турі не голосував ні за Ющенка, ні Януковича, склала 15,86%, у деяких регіонах ця кількість сягнула майже чверті виборців. Наприклад, на Кіровоградщині — 24,9%, на Полтавщині – 25,78%, у Дніпропетроській області – 25,39%, у Чернігівській – 24,32%. Тож подумати є над чим.
Бравірування рейтингами, блокування партій, прохання не розпорошувати голоси… Це все можна сміливо називати спробою маніпуляції. Бо, зрештою, не миттям, так катанням тебе підводять до певної графи з певним прізвищем у виборчому бюлетені.
Поки ще жоден з кандидатів у президенти не просив виборців „не розпорошувати голоси” і зробити „правильний” вибір. Але обов’язково попросить, це вже традиція.