Як на Кемпі маги-характерники відпочивали

Шаровари, оселедці, трубки, посиденьки біля вогнища та козацькі байки – побачити на власні очі, як-то воно жилося на Січі козакам, міг кожен вінничанин на острові Кемпа у минулі вихідні. Мало того, ще й дізнатися більше про звичаї, пісні, види бойового мистецтва – все це сучасні українські козаки показували вінничанам протягом двох днів. Аби повністю зануритися у побут, гостей навчали гончарству, ковальству, вмінню робити ляльки-мотанки, сопілки на майстер-класах народної творчості аси Вінниччини та запрошені з інших міст України фахівці. Тут же поряд частували кулішем та льодяною медовухою, а за кілька метрів на ярмарку розхвалювали домоткані вишиванки та глечики.
Як і було обіцяно, гостям у національному вбранні вхід на острів був вільний, інші ж мусили ще перед мостиком сплатити благодійний внесок – скільки можеш на козацькі забави.
Утім, було дещо у цьому дійстві, чого вінничани не бачили. Таке, про що й досі говорять тільки пошепки і не надто хизуються. Величезна таємниця українського роду – легендарні воїни-характерники. Такі козаки здавна в Україні вважалися чародійниками та магами. Багацько хто їм приписував зв’язок із нечистою силою, надзвичайні можливості та здібності. Як, наприклад, левітація (вміння пересувати предмети у повітрі без допомоги рук) перевтілення у вовка чи тхора, аби проникнути у ворожий табір та вивідати усі можливі та неможливі таємниці. Ну, про зв’язок із чортами – то брешуть, однозначно. У Вінниці характерники розповіли, що з чортами не водяться і не товаришують – навпаки, обманути та обставити чорта — легка справа, дайте тільки чортяку підходящу зустріти.
— Характерником треба народитися, — пояснює львівський козак Іван Забабаха. — Ним так просто не станеш. От я, наприклад, морський характерник. Можу шторм передбачити чи дощ. І так скажу, от скільки вже років ходжу у моря на чайці козацькій, ще жодного разу не помилився.
Козацька чайка „Пресвята покрова” і справді вже стала легендарною своїми мандрівками. Була у Данії, Швеції, Норвегії, Нідерландах, Німеччині. Щоправда, цього разу Іван Забабаха прийшов у Вінницю на своїх двох – чайка стоїть у Відні на якорі і поки що повертатися в Україну не збирається.
— Та, сказали нам у міністерствах культури та закордонних справ, що та чайка – народне багатство, і якщо тільки ми з нею на Україну покажемося – її арештують, — зізнається Іван Забабаха. – А щодо характерників, я от що скажу: як мені було п’ять рочків, мою родину виселили у Караганду. Кинули посеред степу, люта зима була, і сказали: „от, бандери, виживайте”. І я вижив. І ще по сьогодні не був ані у лікарні, ані кашлянув – живий, здоровий перед вами стою. Характерником бути не важко, аж допоки тебе довбати не починають – приходять і розпитують.
А ще говорить, у Вінниці характерників більше, ніж у Львові. Бо характерник – то сильна особистість, козак, який має характер. А всі розповіді про срібні кулі, ґудзики, перетворення на вовків чи кущі – то байки народні.
Іншої думки дотримується В’ячеслав Воєводін. Каже, і досі на вулицях можна зустрітися із характерником. Просто не кожна людина його відрізнити у натовпі може. Правда, бувають й такі, що кажуть про себе, мовляв, характерник, а на ділі виявляється, що це все – пустопорожні балачки. Не варто шукати характерників тільки у часи козаччини, вони були й пізніше.
— Характерник – це характер людини, це сила людини, це дух, — пояснює В’ячеслав. — Ця людина має нічого не боятися, цибати у вогонь та воду і лізти у мідні труби. У нас таких людей в Україні дуже багато. Не треба далеко ходити, от взяти воїнів Вітчизняної війни – будь-який воїн, який йшов проти ворога, захищав рідну землю, був характерником. Полководець, який керував військом, теж був характерником.
А от щодо мистецтва перетворення на вовків чи однієї з головних ознак легендарного воїна, що жодна куля вбити такого козака не могла, ба більше – що ці кулі просто біля обличчя збирали та кидали назад, у своїх ворогів, Воєводін каже – правда, було таке. Зараз немає, бо немає волхвів, а без них характерників немає кому заговорити.
— От у мене вже багато таких випадків було: у людини обличчя перекосило, і вона іде до бабки, а бабка її одговорює, — розповідає В’ячеслав. – Значить, ця бабка щось знає. От були раніше на Україні волхви, ведуни. Вони і заговорювали характерників, що їх кулі не брали. Але після 1917 року, коли відбулася революція, весь цей прошарок знищили. Бо волхви могли вождя посунути, бо ж були дуже духовні і мудрі. Їх знищили, а відтоді і мистецтво перетворення на вовків втрачене.
А дослідник історії Вінниччини Олександр Кокряцький вважає, що характерники і досі могли б ходити поміж вінничан, якби українська культура не була у стадії розпаду. Бо ж явище характерництва можливе було тільки у сталих українських традиціях. А тепер немає віри, немає і характерників.
Утім, на Кемпі серед козаків характерники таки були. Бо ж як українському козацтву без найбільш уславленого свого загону, який і прапор мав, і свій курінь на Січі, і міг у лихих степах, переслідуючи татарву, тільки бульбами любки дволистої харчуватися, триматися кілька день без води та їжі, передбачати майбутнє, витримувати біль, а під дощем проливним так махати шаблюками над головою, що жодної краплинки на тіло не потрапляло.