Вулиця Грушевського – першого Президента Української республіки...

Вулиця Грушевського – у Ленінському районі міста, так її назвали у 1992 році. До цього — Котовського (1944), Котляревського (1941), Радянська, Котовського (1921), Петра Великого (1910), Велика Дворянська (до 1910), Соборівська.

Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) — перший Президент Української республіки, визначний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, громадсько-політичний діяч.

Народився у м. Холми (тепер м. Хелм, Польща) у родині педагога-славіста. Незабаром родина Грушевського переїхала до місця роботи батька — спочатку до Ставрополя, згодом — на Кавказ.

Із 1880 р. навчався у Тифліській (Тбіліській) гімназії, а в 1886—1890рр. — на історико-філологічному факультеті Київського університету.

У 1894 р. переїхав до Львова, де очолив кафедру української історії місцевого університету. У 1898— 1913 рр., очолюючи Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, реорганізує його за зразком європейських академій наук, створює бібліотеку й музей, редагував «Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка». Грушевський створив школу істориків України.

У 1898 р. у Львові вийшов перший том монументальної праці М. Грушевського «Історія України — Руси» (у 10 томах), яка видавалась впродовж 1899—1937 рр. у Львові й Києві.

Політичну діяльність Грушевський почав у Галичині, де 1899 р. став одним із творців Української національно-демократичної партії. У 1907 р. Михайло Грушевський організував і очолив Українське наукове товариство в Києві.
Перша світова війна застала Грушевського в Галичині. У листопаді 1914 р. Грушевський (через Австрію, Італію й Румунію) зумів повернутися до Києва. Тут був арештований російською владою, обвинувачений у «австрофільстві» і засуджений на заслання до Сибіру. На прохання Російської академії наук Грушевського переводять спочатку до Симбірська, згодом до Казані, а звідти — до Москви.

Після перемоги в Росії Лютневої революції, 14(27) березня 1917 р. повернувся до Києва, де одностайно був обраний головою Української Центральної Ради. УЦР на чолі з Грушевським, з огляду на зміну політичної і соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної України. Після приходу до влади 29 квітня 1918 р. гетьмана Скоропадського Грушевський відійшов від активної політичної діяльності. У березні 1919 р. він емігрував до Чехословаччини, а потім — Австрії, де розгорнув широку наукову й публіцистичну діяльність. У 1919 р. Грушевський заснував Український соціологічний інститут, у 1920—1922 рр. редагував орган Української партії соціалістів-революціонерів — газету «Борітеся — поборете!», журнали «Східна Європа» і «Наш прапор». Жив також у Женеві, Берліні й Парижі.

У 1924 р. після переговорів з радянськими представниками Грушевський приїхав до Радянської України. Тоді ж обраний членом Української академії наук, керував секцією історії України Історичного відділу АН, брав участь у виданні журналу «Україна», «Записок історико-філологічного відділу ВУАН», «Наукового збірника» тощо.

У 1929 р. Грушевського обрали академіком Академії наук СРСР. Незабаром його заарештували як керівника так званого Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнили. У 1931 р. він був висланий до Москви, наукові установи, створені ним, ліквідували, а співробітників і учнів заарештували. Усе це негативно відбилося на здоров’ї вченого.

Помер Грушевський 24.11.1934р. під час операції в Кисловодську, де проходив курс лікування. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.