Вінницький бізнесмен Валерій Лук’янець — автор першої музичної книги

— У мене стріляли впритул, але якась невидима сила відштовхнула мене і куля потрапила в руку. Я абсолютно не злякався, взяв пістолет і почав доганяти... Мене серйозно покалічили — був лежачим інвалідом. Коли життя опускає тебе дуже низько, але не в саму могилу, а коли ти знаходишся між небом і землею, ти розумієш, що життя наше тлінне. І ти починаєш відчувати речі, про які стараються не говорити...

Валерій Лук’янець — відомий у Вінниці бізнесмен, батько „Королеви Вінниці”... і поет. Свою першу збірку „Під знаком вогню„ він спочатку зробив для себе і друзів — 10 екземплярів. Незабаром ця книжка вийде тисячним тиражем і з”явиться на полицях книжкових магазинів.

— Я просто прочитав удруге „Євгенія Онєгіна” і побачив, що життя досить примітивне і всі ми примітивні у цьому світі. Вірити в ілюзію, що тільки Боги створюють світ нерозумно — кожен творить щось своє, і якщо воно потрібне, то воно залишається і живе далі, — розповідає Валерій.

Якось я підвозив Андрія Кузьміна, сина професора Івана Васильовича, колишнього ректора політехнічного інституту. Колись я навчався там і він для мене був величиною, а через деякий час доля звела з його сином... Андрій, виходячи з машини, почав мені дякувати, і раптом у мене вилетіла фраза: „Не благодари меня — я просто оказал услугу — ведь люди могут просто помагать другу”.

У той період я по-новому почав сприймати життя. Читаючи Пушкіна, я зрозумів, що можна говорити у віршованій формі. А якщо в твоїй голові є якійсь думки, то вірш стає, негарне таке слово „заманухою”, але людина слухає вірш, бо рима і ритм змушує. А якщо в цьому є ще й зміст, то людина заглиблюється в себе і починає торкати ті ніші, куди майже не заходить.
Потім якісь події заставляли писати — хтось мене дістав, хтось розчаровував, хтось хотів образити словами...

— Кожен вірш у книзі ілюстрований картиною вінницького художника Віктора Рибачука. Чому саме його роботи?
— Знову ж таки випадок. У 93 році у мене гостював голландський товариш і ми з ним пішли у музей, де якраз виставлялись картини Рибачука. Під час нашого візиту прямо перед нами обвалився куток в залі. Це як полтергейст був. Ми купили тоді кілька картин, а потім Рибачук прийшов у гості і подарував дружині картину. Тепер це не просто картини, які мені подобаються, а й ілюстрації до моїх віршів.

Зрозуміло, я ще не письменник. І післязавтра я опинюсь на гребені хвилі і мене понесе, тільки не „кришу”...Або ж я залишусь в тіні і про це знатиме вузьке коло друзів. Хто знає... Звісно, критикують, але це критика форми — без заглиблення у зміст.
От сидів в офісі, чекав результату — просто сидиш і аналізуєш, і якусь подію намагаєшся оформити... Зараз готуємо з Кузьмою музичний варіант моїх віршів. Як свого часу були платівки із віршами. Скрябін читатиме мої поезії на музичному фоні, я теж спробую озвучити свої творіння. Також читатиме Пономарьов, ведуться переговори з Бенюком та Хостікоєвим. Останній 13-й вірш, можливо, я прочитаю сам.

— На яку аудиторію ви розраховуєте?
— Як написав Кузьма: „В руки, голови людей, які готові віддавати, беручи. В серця тих, хто вміє поділитися. Одним словом — нам. В довге плавання у морі людей”.